Туристичний об'єкт у Львівській області

“Невеликий, але дуже гарний музей. Цікава експозиція, ціна 25 грн за дорослу людину. Всім раджу відвідати.”

“Відвідавши музей, залишились під враженням. Особливо хочемо подякувати пані Галині. Одразу видно, що вона живе та любить свою роботу. Не дивлячись на те, що в музеї ми були тільки вдвох, пані Галина люб'язно нам провели екскурсію та розповіла багато цікавої інформації. Дізнались, яке нелегке було життя у Степана Бандери та його родини. В музеї зібрано дуже багато фото та розповідей близьких та родичів родини Степана Бандери, які можуть показати справжнє життя родини та чим займався Степан. Цей музей однозначно рекомендуємо для відвідування.”

“Дуже уважни робітники, та гарне обслуговування! Велике дякую!”

“Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, Російська імперія (нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна) — 26 лютого (10 березня) 1861, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч. Національний герой і символ України.”

“Достойна окраса перехрестя біля автовокзалу.”

“Навкруги все чистенько. Є місця щоб посидіти.”

“Пам'ятник який показує історію міста”

“Правильне придорожнє кафе. Можна поїсти по-дорослому. Асортимент широкий”

“Дуже смачна кухня! Особливо неперевершена грибна юшка!”

“Палац в Оброшине має єдиний аналог - палац Бєліньських у Варшаві того ж архітектора Юзефа Фонтани. З 15ст село Оброшине під Львовом служило літньою резиденцією львівських архієпископів. Збудували палац лише у 1730 архиєпископом Яном Скарбеком, який прославився будівництвом нових та реставрацією старих галицьких костелів та помер у 1733, не побачивши своє творіння. До цього резиденція була в Дунаєві, що під Золочівим, і це було далеко від Львова. Збудований у поєднанні стилів бароко, рококо та сецесії При палаці була збудована каплиця, що дивує своєю простотою у порівнянні із палацом. Була також оранжерея із рослинами (сьогодні там звіринець) Браму охороняють два кремезні чоловіки, які до речі, повернуті обличчям не до входу, а до палацу. Дивним є й те, що центральний фасад занадто архітектурно витриманий в порівнянні із тим, що виходить у парк. Російські солдати в 1915 забрали з палацу всі цінні речі. Вмурований в стіну архів виламати не змогли, тому знищили його. Пізніше палац перейшов до німців, які влаштували у каплиці їдальню. Далі австрійські полки перетворили споруду на табір біженців для турецьких вояків. Останніми воєнними гостями були наддніпрянські козаки, які винесли з палацу навіть ті залишки меблів, які пережили і турків, і їдальню, і москаликів. Палац стояв без вікон і дверей, зі зруйнованими п'єцами, паркетна підлога була теж виломана. Дивно, але дах вцілів. В 1920-х було вирішено провести в маєтку генеральний ремонт. Керували роботами архітектор Броніслав Віктор. Він не відроджував стару будівлю, а почав оздоблювати її новими елементами, що спотворило палац і призвело до більшого руйнування (колони із балконом туди ж). Палац архиєпископів крім вражаючих розмірів мав ще й окремо кухню і каретну. Коли побачила будівлю справа від палацу, одразу майнула думка, що це каретна. Схожі будівлі довелося бачити. Дуже низький вхід , замурований заїзд у бічній стіні, високий дах, під яким, можливо, зберігали сіно для коней. Зараз це напівруїна із сміттєзвалищем з іншого боку будівлі та проваленим дахом. Та яке було здивування, коли сторона будівлі, що виходить на парк, пристосована під житло із автомобілем під дверима. Можливо, це приміщення також відносяться до Науково-дослідного інституту землеробства і тваринництва західних областей України, що розмістився тут після Другої світової війни. Весь комплекс виглядає дуже сумно у напівзруйнованому стані, але це вже другий схожий палац, який облюбували матусі із дітками. Дитячий щебіт і забави не дає відчуття, що ти в закинутому місці. Біля палацу ще у XVIIIст було розбито мальовничий парк з каскадом озер. Створений він був у французькому стилі з 800-метровою липовою алеєю, ставками та зоологічним дендрарієм. На сьогоднішній день збереглося тюльпанове дерево, магнолії, платани і пірамідальні дуби, дендрарій і звіринець із ворітьми у вигляді хвоста павича та вазами із зображенням тварин.”

“Дуже сподобалось, багато дійсно історичної зброї та броні, експонати доволі цікаві. Лише вхідний квиток трошки дорогуватий, але терпимо.”

“Гарний пам'ятник Богдану Хмельницькому в маленькому містечку Ходорів Львівської області”

“Водоспад прям в селі, хоч і невеликий по висоті, але для тих хто відвідує природні утворення, буде цікаво”

“Власне з цієї рясно оздобленої вілли постало містечко Стара Сіль. Місцевий мешканець, що проживає навпроти, радо зустрічає усіх допитливих. Так було і цього разу. Він знає багато з історії Старої Солі, її пам'ятки та з гордістю запропонував себе в якості екскурсовода. Трапилася гарна нагода мирно та гладко все побачити та сфотографувати. Він був на інвалідному візку та для прогулянок має електричний. Отож, першою локацією була вілла Анна, про мешканців якої нема ніяких відомостей. Невідомий також архітектор. Будинок витончений та вишуканий. Мабуть, такою була його господиня, ім'ям якої назвали віллу. Знову втомлений флюгер, чи від часу, чи від блискавки, що ,кажуть, потрапила в нього. Літери НК також вкриті таємницею. Якийсь час тут був повітовий суд, а зараз неврологічне відділення районної лікарні. На території вілли, де колись мабуть був парк, росте тюльпанове дерево, яке ще не скинуло останню жовту квітку. Зі слів місцевого квітне воно рясно-рясно і сюди приїжджають найбільше на час його цвітіння. Відчинені двері і, звичайно, прошу увійти подивитись, що не дуже здивувало персонал. Далі був костел. Якщо мати більше часу, то можна домовитись потрапити усередину. Крім пам'яток, чоловік ще запропонував відвідати джерело із цілющою водою, яке також має давню історію. Приємне враження про містечко та його гордовитих мешканців, що знають історію свого краю та гостинно чекають шанувальників минувшини.”

“Парк, поруч з домом, місце зустрічей закоханих та місце для прогулок з дітьми. Знайомий з дитинства. Радують спроби окультурити парк, поставили нові лавки та смітники. Також вичистили не так давно ставок у парку, запустили чисту воду. Дуже красиво дивиться парк вечером коли включають освітлення фонарями)”

“Супер, доріжки зробили хороші, є де посидіти серед дерев чи на сонечку, качелі, волейбол. Вода прозора, але озеро міліє. Туди раніше весь час вода по трубі текла, а зараз ні. За кілька років буде затхле болітце з водоростями по коліно. Зараз тут навіть можна скупатись. Посередині озера є портал з сходами, там рівень води вище голови. По озері весь центр покритий водорослями які пів метра не доходять до поверхні води- сильно не поплаваєш. Ще живе багато качок і лебіді.”

“На карті Львова парк імені Виговського з’явився у 2010 році. Тоді сквер отримав статус парку. Зараз, це один з найкращих прикладів «зеленої» інфраструктури. Раніше львів’яни оминали це місце, через свою невпорядкованість. Проте, зараз парк отримав нове життя. У 2020 році місто розпочало активно оновлювати зелену зону: тут зробили мережу доріжок з освітленням та встановили затишні лавочки. Головною родзинкою парку є екологічні майданчики для дітей. Це нестандартні лазанки з натуральних матеріалів – дерева та канатів. А ще тут є окрема зона для вигулу собак. Завдяки таким швидким змінам тепер у парку лунає дитячий сміх, тут влаштовують пікніки та тренуються вранці.”

“Гарний затишний дворик . Невеличка виставка картин . Гарні квіти і приємна жива музика . Смачна піца , компотик і пиво . Ціни ,як для центру міста ,цілком прийнятні .Дуже гарне обслуговування . Піцу ,яку ми недоїли , нам якісно спакували з собою . Чистота в туалеті . Можу сміло рекомендувати всім цю локацію для відвідування .”

“Типова заправка. На відміну від сусідньої, що значно більша за розмірами і пасажиропотоком, має дизель пульс.”

“Затишно. Щимливий момент - Алея Пам'яті двадцяти жінкам-військовим, які загинули у російсько-українській війні. Алея висаджена в 2021 році.”

“На даний момент музей не працює.”

“Найкращі спеціалісти своєї справи. Широкий асортимент продукції і дуже привітні дівчата, усім раджу!”

“Лавочки ще є, а от плитка довкола знищена. Даний монумент в народі називають "Санта Барбара".”

“Добрий день! Дякую! Обслуга на висоті,дівчатка привітні,знижки приємно радують.”

“Були в будній день, фонтан працював, дуже гарно.”

“Я при совку служив в армії у цій будівлі де зараз університет”

“Дуже гарне і атмосферне місце. Перлина палацової архітектури, яка занепадає через відсутність коштів( Приємні музейні працівниці і екскурсовод пані Ольга. Рекомендую взяти екскурсію.”

“Були) Велика територія,можна гуляти цілий день.Над дорогою. Карпати/Буковель то любов”

“Дитяча залізниця була відкрита в серпні 1947 року, в день залізничника. Тупиковий шлях завдовжки 1,1 км простягнувся по берегу річки Уж в центрі міста від колишньої Ужгородської синагоги (тепер органний зал) до східної частини Ужгородського ботанічного саду. На дорозі існували дві станції «Сталінська» і «Парк». Спочатку на залізниці працювали паровоз і два дерев'яні вагони. Трохи пізніше залізниця отримала ще один паровоз, тепловоз ТУ2 і вагони Pafawag. Після розвінчання культу особи Сталіна станція «Сталінська» була перейменована на «Піонерську». Тоді ж дорогу обладнали напівавтоматичним блокуванням. У кінці 1960-х років на дорогу доставили тепловози ТУ3, вагони ПВ51 і ще один тепловоз ТУ2. Трохи пізніше польські вагони і паровоз були списані. У 1990-х роках станція «Піонерська» змінила свою назву на «Молодіжну». Приблизно тоді ж були списані тепловоз ТУ3 і один з тепловозів ТУ2. Відтоді на дорозі працюють тепловоз ТУ2-018 і два вагони ПВ51. Час від часу дорога страждає від повеней, оскільки розташована на березі річки Уж. Саме тому починаючи з 2000-х років неодноразово робляться спроби її закриття. У 2008 році, за кілька днів до початку сезону, було оголошено про закриття дороги, аргументуючи тим, що на залізниці дуже мала кількість учнів. Однак рухомий склад залишився на дитячій дорозі, і в середині літа 2009 року вона була реконструйована ентузіастами, а 1 серпня того ж року відкрита знову. Правда, працювала вона недовго – взимку 2010 року, звісно, закрили, а навесні 2010 року роботу вже не відновили. Далі пішли тільки «благі наміри». У 2011 році в Ужгороді під час зустрічі керівника Львівської залізниці Богдана Піха з тодішнім головою Закарпатської ОДА Олександром Ледидою та міським головою Віктором Погорєловим йшлося про намір Львівської залізниці передати дитячу вузькоколійку місцевій владі. У 2013 році на сесії Ужгородської міськради депутати вирішили прийняти у комунальну власність залізницю для реконструкції та відновлення та справа не зрушила з мертвої точки. У 2015 році на нараді тодішніх голів ОДА Василя Губаля та облради Володимира Чубірка, першого заступника начальника «Львівської залізниці» Олександра Єфименка, начальника підрозділу «Ужгородська дирекція залізничних перевезень» Олександра Пушкаря пропонувалося передати залізницю в комунальну власність.”